"Останній шлях великого Кобзаря"

Тарас Григорович Шевченко (1814-1861), український поет, письменник, художник, громадський та політичний діяч, фольклорист, етнограф.

Кожен великий народ має свої знакові постаті. Такою постаттю для нас українців є Тарас Григорович Шевченко. Він був і залишається справжнім митцем, людиною незвичайної долі і неймовірного таланту, що здобула світову славу.

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій.

На другий день по смерті поета один із найближчих його друзів М.М. Лазаревський звернувся з проханням до санкт-петербурзького генерал-губернатора видати дозвіл на перепоховання тіла Кобзаря в Україні. У квітні 1861 року труну викопали з землі, вклали в іншу, цинкову, і поставили на спеціальний ресорний повіз. Чорна труна вивершувалась на запряженому четвериком повозі. Перш ніж рушити в далекий шлях на Україну, заговорив Пантелеймон Куліш, соратник по Кирило-Мефодіївському братству: "Що ж се ти, батьку Тарасе, од'їжджаєш на Вкраїну без червоної китайки, заслуги козацької? Чим же нижчий ти од Козацьких лицарів? Ні один вільний козак не сходив з цього світу без сеї останньої честі".

Жалобний повіз рушив зі Смоленського кладовища через Васильєвський острів, Адміралтейську площу і Невський проспект до станції Ніколаєвської залізниці. Шлях пролягав через Тулу, Орел, Глухів, Батурин, Ніжин, Козелець, Бровари. Про прибуття труни з прахом Шевченка в Бровари довідалася не лише громада Броварів, а й Києва. Незважаючи, що це був понеділок, попрощатися з Кобзарем прийшло багато людей. До Києва йшли довго, майже сім годин. Процесія почалася близько п'яти годин вечора у самому лісі, що зі сторони Броварів. У шляхетному пориві юнацького захоплення молодь, не чекаючи дозволу духовної та світської влади, хотіла везти труну містом, просто до університетської церкви. Однак, митрополит вказав на найближчу до Дніпра церкву Різдва Христового, а генерал-губернатор, зі свого боку, поклав на отця Петра відповідальність за те, щоб у церкві не виголошувалось жодних промов.

Внаслідок такого розпорядження "властей предержащих" студенти випрягли коней і на собі понесли тлінні останки поета через по­дільське шосе аж до самісінької церкви Різдва, що на Подолі.

Виконуючи заповіт Шевченка поховати його на батьківщині, петербурзька громада українців все-таки остаточно не розв'язала питання, де саме поховати його. У жвавому листуванні між петербурзькими та київськими друзями поета одні наполягали на тому, що Кобзареві найбільше личить лежати у метрополії українських міст Києві, над Дніпром, – у Видубицькому монастирі або на Аскольдовій могилі чи на Щекавицькому кладовищі. Інші, в основному родичі поета, вибрали місцем для поховання Канів, біля Успенського собору. Художник Г.Честяхівський, який був приятелем Шевченка в останні роки його життя, наполегливо доводив і таки довів, де хотів Тарас мати свій останній притулок: у Каневі, на тому самому місці, яке вибране поетом за життя для будівництва власного дому – на Чернечій горі.

Отож, труна з прахом поета переночувала у церкві Різдва, що на Подолі. Наступного дня жалобний похід у супроводі великого натовпу потягнувся по шосе до Ланцюгового мосту, за яким через великий розлив Дніпра стояли тоді пароплави. На одному з них і відбув наш Тарас у своє плавання до тихого вічного пристанища.

Через сильну весняну повінь того року пароплав не зміг у Каневі пристати до берега, і мусив зупинитися на чималій відстані від нього. Після тривалих суперечок вирішили вивантажитися таким чином: дістали звичайний драбинчастий віз, спустили на нього з пароплава труну, запряглися замість коней та й потягли його до берега. На березі небіжчика зустріло місцеве духівництво, труну поставили на ноші і "понесли батька дужого на руках своїх".

Відправивши панахиду в день прибуття, друзі поета вирушили на Чернечу гору вибирати місце для могили. 22 травня 1861 року о 7-й годині вечора при численному напливі народу з передмість і навколишніх сіл на Чернечій горі поховали Великого кобзаря України.

В місті Ніжині, на вулиці Московській 1991 року встановлено пам’ятний знак «Останній шлях Кобзаря» біля Спасо-Преображенської церкви. Церква є пам’яткою архітектури національного значення та діючою у складі УПЦ КП. Був відслужений жалобний молебень.

17 травня 1861 року через Ніжин пройшла траурна процесія з домовиною Тараса Григоровича Шевченка та був відслужений жалобний молебень на вулиці Московській біля Спасо-Преображенської церкви.

Відділ інформаційно-аналітичної роботи та комунікацій з громадськістю

фото 2019 року